історія села

ІСТОРІЯ    СЕЛА        
        До 1946 року село називалося Сасфолу. Знаходиться на Притисянській долині за 9км від районного центру, має залізничну станцію. Назва населеного пункту зберігає пам'ять про німецьких поселенців – саксів-госпітів. Перша письмова згадка про село в 1262 році, в описі кордону села Гудя (Гивденьгаза), називає його «землею госпітів». В 1355 році разом з Королевом, Чорним Ардовом і Веряцею, як села підпорядковані Нялабському замку, отримують королівську грамоту про привілеї. Пізніше, в 1379 році, потрапляє у власність великих землевласників і стає простим кріпацьким селом.
                 У ХУ-ХУІ століттях кріпаки-сакси в основній масі змадяризувалися, їх в селі залишилися одиниці. Але в наступних століттях вони безслідно зникли і село, в переважній більшості, стає угорським, населення якого в ХУІ-ХУІІ столітті платило податок реформатським священикам. У другій половині ХУІІ століття через навалу турків і татарів, а також епідемії чуми і холери, угорське населення пішло на спад, його місце зайняли русини.
               Про цей процес красномовно свідчать дані архівних матеріалів про появу нових прізвищ жителів села – платників податків. Так, в 1450 році ще є німецькі сімї : Гебех, Глешер, Гім, Пітман, Рогман, Чебел, Руфус, Сас, Йоганес Фабіані, Маргінус. В 1563 році – Гелле, Роман, Сендел. Через 50 років появляються угорські і поодинокі русинські прізвища: Кіш, Фодор, Ферко, Ковач, Деяк, Шуба, Варга, Жолдош, Данч, Давід, Ірсун, Сендел, В 1775 році - Гоч, Форкош, Фекете, Беркі, Чука, Світлик, Мондич, Супіл, Дудаш, Фозекош, Мачка, Бідзіля, Двія, Гантюк, Комар, Костроба, Лемак, Марушка, Поляк, Шестак, Варивода, Човбан, Данко, Козьма, Лазар, Олаг, Орос, Роспопа, Товт, Вайнагі.
                  Що стосується мови, то в 1775 році, згідно доповідної записки, для жителів села звичайна мова (ordinaria lingua) – рутенська, хоч підкреслили, що всі розуміють угорську. Нотаріус села в 1862 році в річному звіті написав:
  «… переважна більшість користується рутенською мовою, але по - угорськи знає одна третина села».
                Деякі історики підтримують версію, що село Угоча (яке дало назву комітату, про яке є письмові згадки В 1313 і 1332-1337 роках в ХІУ або ХУ столітті) злилося з Сасфолу. Про цей процес свідчить тогочасна назва сакського поселення, зокрема, в 1430-1431 роках його називали «Szaszfalu alio nomine Ugocsa”. Ця конгломерація двох поселень дає можливість пояснити раптову кількісну перевагу угорського населення в Сасфолу.
 В 1717 році татари спустошили село, захопили в полон 19 кріпаків, 5 із них повернулися додому.
              В ХІУ столітті в Сасфолу була церква. Як вказувалося раніше, вона, ймовірно, була католицькою, яка згодом, із прийняттям протестантизму землевласниками Перені, відійшла реформатам. Про неї поки що нічого не вдалося встановити.
              Достеменно відомо, що в 1751 році згадується греко-католицька дерев’яна церква святого Михайла з вежею, двома дзвонами, прикрашена малими образами. В 1775 році вказується, що церква тісна для народу. До 1693 року церква була філією Чорного Ардова. У 1847 році згадується уже мурована церква, але, на жаль, відомостей про неї не збереглося.
           В 1933 році на пожертви селян розпочато будівництво храму. Урочисте освячення каменя окружним намісником о. Георгієм Кадаром відбулося 10 вересня того ж року. Біля каменя поклали коротку історію села і церкви для майбутніх поколінь.
       Проект церкви підготував професор Ужгородської жіночої семінарії Омелян Егрешій. Будівництво церкви планувалося на кінець літа 1934 року. 15 листопада 1936 року місцевий священик Стефан Ільницький освятив надбанний хрест, а на свято св. ар. Михайла – не зовсім готовий храм. На цій стадії вартість робіт становить 350 тисяч корон.
            Будівельні роботи відновили в 1938 році. Головні об’єми храму утворюють монументальну хрестову композицію (площа 510 кв.м). Конструкцію виконано із бетону, а мурована частина – з цегли. Над головним входом облаштовано балкон для святкових проповідей, а всередині церкві додають величності хори на західній і бокових бічних стінах. Могутня вежа, висотою 40м, завершена відкритим ліхтарем з бароковою головою.
         Подібне завершення має і вівтарний об’єм. На 1938 рік витрати общини становили 500 тисяч корон, з яких громада покрила 430 тисяч і 70 тисяч виручили від продажу церковної нерухомості. Для закінчення будівництва храму (зовнішньої штукатурки, встановлення іконостаса, бічних просторів, малювання нави і притвору) потрібно було ще 250 тисяч корон.
        Вівтарну частину розмалював Стефан Сарновський за ескізами Йосипа Бокшая. Престол із балдахіном висотою 7м та іконостас вирізав відомий різьбяр І. Павлишинець. Великий вівтарний образ «Преображення Господнє» намалював видатний закарпатський художник Й. Бокшай. Слід відзначити великі заслуги в споруджені храму тодішнього куратора Юрія Шуби.
        Перед освяченням храму до села були запрошені з місією отці-василіани, серед них Степан Решетило і Себастіан Собол. 19 серпня 1938 року, на свято Преображення, в присутності 6000 вірників, єпископ Олександр Стойка освятив храм. Проповідь для українців виголосив о. Микола Русинко, а для угорців – о. Микола Монді. З дозволу Папи Пія ХІ храмове свято перенесли на Преображення Господнє. Як вдалося встановити, першим греко-католицьким священиком в селі в 1670 році був Оросвийгеші-Андрелла, останнім, до заборони греко-католицької церкви в 1949 році - о. Стефан Ільницький, який піддався тиску влади і перейшов до російського православ’я
                 На відміну від нього, о. Діонісій Шуба – помічний священик у Сасові – довгий час відмовлявся возз’єднатися з православ’ям. На нього робився шалений тиск і, в кінці кінців, він 27 червня 1950 року, передостаннім (128-м) серед греко-католицьких священиків, підписав відозву про перехід до російського православ’я, проте не погодився на співпрацю з органами КДБ. Тому 9 жовтня 1950 року його заарештовують і засуджують на 10 років позбавлення волі з поразкою у правах на 5 років і з конфіскацією належного йому майна. 2 грудня 1955 року його звільнено з під стражі.
             В 1949 році храм перепідпорядкованмй Московському патріархату. У 1970-х роках церкву розмальовано всередині, а в 1980-х роках – встановлено іконостас. Три дзвони на вежі важать 425, 55 та 35кг. Вірників православної громади довгий час обслуговує о. Іван Розман.
      Греко-католицька громада зареєстрована в 1991 році. Спочатку свої богослужіння вони здійснювали біля хреста на дворі своєї колишньої церкви, потім - в актовому залі в приміщені сільради. Зрозумівши, що шансів отримати церкву у своє володіння немає, вони вирішили будувати новий храм. Для цього громаді виділили ділянку для спорудження церкви. До 2009 року було виведено стіни споруди. 23 вересня 2012 року владика Мілан освятив новий храм Преображення Господнього.
        Потрібно відзнатчити, що церква, хоч і менша за колишню, але дуже добре вписалася у натуру і є комфортною і зручною для вірників. Це дуже цінується людьми, бо будувалася вона переважно за гроші прихожан. Велику роботу провів куратор церкви Реплюк Омелян Михайлович. Коли не вистачало коштів, робили подвірний обхід. Ло честі багатьох православних, багато з них також виділяли певні суми із свого бюджету. Ввели в практику і церковні колядки, а зібрані гроші йшли на будівництво.
          З самого початку його спонсорами були районна адміністрація та міжнародна благодійна організація «Реновабіс». Не можна обійти мовчанням й історію закупки дзвонів, а їх на церкві є три. Уродженець села Русинко Юрій Михайлович закінчив медучилище і дуже прагнув стати лікарем. Але на продовження навчання, як і у всіх простих людей, у нього не вистачало грошей. Щоб їх підзаробити, поїхав працювати до Італії. Як і більшість наших співвітчизників, потрапив на будову. Одного разу там стався нещасний випадок. Юрій так професіонально надав першу допомогу до приїзду лікарів, що вражені його умінням, вони влаштували його працювати на швидку допомогу
        Вивчивши мову, поступив у медінститут, по закінченню якого працює лікарем в Італії. Через батька він передав гроші для закупки дзвону. Тут же, в Італії, видно, через нього, одна синьйора дізналася, що в Сасові будують церкву і що їм потрібні гроші – дала свої, а також організувала збір коштів серед італійців. Таким чином були придбані церковні дзвони. Зараз виконується зовнішня штукатурка, церква ще не розмальована, в ній лише тимчасовий іконостас. Обслуговує громаду о. Іван Шетеля, який, незважаючи на свій молодий вік, заслужив повагу і авторитет серед вірників
           У березні-квітні 1919 року в селі була радянська влада, яку, як і у всій Угорщині, жорстоко подавили за допомогою румунських окупантів. У квітні 1920 року село опинилося під чехословацьким пануванням і протягом 19-ти років був період відносно кращого життя, з підвищенням усіх соціально-економічних стандартів
        Згідно перепису населення в 1921 році в селі було 339 будинків, в яких проживало 1525 чоловік. За національністю - 1307 русинів, 46 угорців, 171 єврей. За віросповіданням - 9 римо-католиків, 1319 греко-католиків, 26 реформатів, 171 іудей.
       В 1930-х роках в межах села утворюється поселення із переселенців з Міжгірського району – Колонія. Чехословацький уряд здійснював аграрну реформу, даючи можливість мало- і безземельним селянам із Верховини за рахунок кредитів викупити землі у великих землевласників, які мали більше 150га орної землі. Уже в радянські часи Колонія, згідно рішення облвиконкому №431 від 30 липня 1962 року, була приєднана до Сасова. На сьогоднішній день від неї залишилося декілька руїн.
        У роки окупації села гортіївською Угорщиною були розстріляні жителі Сасова М.В. Криванич, І.М. Човбан, Д.Н. Дуля, Ф.А. Дьордь, І.Ю. Кекерчень.
          26 жовтня 1944 року, після зміни режиму на сталінський, в селі 16 місцевих жителів були мобілізовані в ряди Червоної Армії, 3 – загинули в боях.
     В селі розміщувалася центральна садиба колгоспу «Україна». Вирощували зернові (в основному кукурудзу і пшеницю) і технічні (переважно тютюн) культури. Тваринництво – м'ясо-молочного напрямку.
        В часи незалежності Сасово двічі потерпіло від повені в 1998 та 2001 роках. Звичайно, це дуже важке випробування , яке пережили селяни, але разом з тим, як кажуть росіяни, « Нет худа без добра». На ліквідацію наслідків паводків були мобілізовані всі області України. У найбільшому виграші були залізничники, яким Південна залізниця побудувала нові будинки – швидко, красиво, надійно. Іншим допомогла держава, виділивши необхідні кошти і будматеріали. Але, крім цього, окрасою села стали новозбудовані садочок (силами Львівської області), школа та фельдшерсько-акушерський пункт (за державні кошти).
      Сасово вигідно відрізняється від навколишніх сіл тим, що його жителі активно працюють на промислових підприємствах Виноградова. Так, через село курсують 6 автобусів, які довозять робітників лише в одну зміну. Зокрема, з 1830 виборців більш як 800 працевлаштовані, в тому числі 97 чоловік працює на залізниці.
      Багато молоді трудиться за кордоном. Більшість облюбувала Чехію. Решта працює на землі, відгодовує худобу. В селі діють 16 фермерських господарств, 11 приватних підприємців.
        У Сасові народився народний артист України Петро Матій. Робить честь селу і те, що воно дало найбільше бійців в АТО - 28 чоловіків та 2 жінки.
        Народні перекази говорять, що Сасово було засновано старшим конюхом Королівського замку, який знаходився в селищі Королево, великим Сасом (Нодь-сас).
           Сасово було засновано в X столітті або навіть ще раніше. Про це свідчить хоч би той факт, що в 920 році населення користувалося такими привілегіями , як і місто Виноградів, при чому сільське управління здійснювалось за такими же принципами, як і місто Виноградів. До кінця XI11 століття селяни села Сасово були вільними господарями . На початку XIV століття за королювання королів Анжуйських селяни села Сасова втратили своє превілійоване становище і стали кріпосними .
       Під час нападу татар велику кількість населення села Сасово було винищено, тому після вигнання татар угорським королем Белом дозволено було поселитися на території Закарпаття Галицькомукнязеві Корятовичу зі своїми людьми. Частина їх поселилась і в селі Сасово .                                         
Військового поховання № Облікова311      Велика Вiтчизняна вiйна        Закарпатська обл.
1. Місце поховання  - Закарпатська Виноградівський село Сасове в центрі села карта
2. Вид поховання     пам'ятник на честь загиблих
3. Дата поховання  - - 1941-1945 р.
4. Розміри поховання              20 х 20 м
5. Стан поховання    хороший
6. Дата встановлення пам’ятника           - - 1970 р.
7. Дата реставрації пам’ятника              - - - р.
8. Хто шевствує над похованням            -
9. Короткий опис     центральну частину пам'ятника складає скульптура радянського воїна з плащ-накидкою на плечах. Ноги воїна встановлені на ширину пліч. Руками він спирається на символічний щит. Скульптура встановлена на постаменті квадратної форми. У верхній частині постамента - напис:"У пам'яті народній не згаснуть імена борців з фашизмом (1941-1945) за нашу волю і щастя". Справа і зліва до постамента прилягає бетоновий парапет, який встановлено на бетонованих стовпчиках. З обох боків на парапеті встанолені бетоновані меморіальні плити з прізвищами 18 односельчан (6 плит), які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни.
10. Фотознімок поховання

        У     роки окупаціі села Сасово  хортицькою Угорщиною були cтріляні жителі  У   Сасові    М. В. Криванич. Човбан Д.М. Дуля Ф.М.  Д ьордь     Ф А. Кекерчінь І.Ю  Човбан І.М.                                                                                .                 с.Текова Ференці В.А. Яков І.К.   Панько М  Уйфолоші Ю.А. Уйфолоші  Ю.Ю. Параска І.М. Панько Ю.І. Параска А.  Молнар О.Й. Кекерчінь В.Й. Лєндєл 
В с. Гудя  ЧолоА.М.  памятник на честь полеглих добровольців- односельчан і радянських  воінів-визволителів  в1970році,   село моє-- моя маленька Батьківщина
  У 2009 року, 26 липня у самому центрі села було відкриття каплиці зі скульптурою Божої Матері












Немає коментарів:

Дописати коментар

Популярні публікації